"Поезія- це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі"( творчість улюблених поетів)

Ну скажи — хіба це фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

Василь Симоненко



У душі моїй —
місця немає туманам.
У душі моїй —
сонце червоне буя,
і регоче, й гримить
голубим океаном
нерозтрачена радість моя.

У душі моїй —
шторми і грізні прибої,
і тривога,
мов хмара грозова,
встає.
Я вродливий з тобою,
розумний з тобою,
у тобі — моя ніжність
і серце моє.

Облягли нас тумани.
У їхньому клоччі
піднімаються сумніви,
мов комиші.
Ти не бійся дивитись
в мої розтривожені очі,
очі —
вікна моєї душі.
В.Симоненко

Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашнє — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.        В.Симоненко






...І цілуватися в провулку до безтями… 
Чого б тепер я тільки не віддав, 
Щоб тільки знову все було так само...

В.Симоненко

... Бо величі справжній не требаСпиратись на плечі нікчем. © Василь Симоненко, "Монархи"

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Тиша і грім: VI

Ну скажи — хіба це фантастично,

Що у цьому хаосі дорігПід суворим небом,Небом вічним,Я тебе зустрів і не зберіг?Ти і я — це вічне, як і небо.Доки мерехтітимуть світи,Будуть Я приходити до Тебе,І до інших йтимутьГорді Ти.Як це все буденно!Як це звично!Скільки раз це бачила Земля!Але ж ми з тобою…Ми не вічні,Ми з тобою просто — ти і я…І тому для мене так трагічноТе, що ти чиясь, а не моя.
24.09.1962