Я йду неквапно під нічним дощем.
Блищить в очах непрохана сльоза,
І щось у грудях давить і пече.
Я йду додому, там мене чекають
Гаряча кава і обійми мами.
А там, на Сході, хлопців зустрічають
Безжальний холод і палючі «гради».
Кому й коли ці хлопці завинили?
За що так підло юність їх украли?
І у якої нам, скажіть, просити сили,
Щоб повернулись ті, хто янголами стали?
Судома пальці зводить від безсилля,
Від відчаю так хочеться кричати!
Як зупинить безглузде це насилля?
Життів нам скільки треба ще віддати?
Я відчуваю шкірою цей біль,
Від нього інколи я просто задихаюсь!
Біль сотень українських матерів,
Які нікого більше не чекають..
Ми щохвилини мусим пам’ятати,
Пишатись тими, хто навіки впав.
Щоб знала кожна вбита горем мати,
Що недаремно син життя віддав.
За всіх живих ми мусимо молитись,
Вони мудріші, й вони краще нас.
Не дай нам Бог сьогодні оступитись!
Не дай нам Бог їх зрадить в такий час!
А дощ шалено б’є мене в обличчя..
Назад у нас немає вороття.
Так страшно і безжально вітер свище.
Упала зірка.. Чи чиєсь життя?..
Пархоменко О.В.
